Український іконопис XII — XIX ст.

Колекція ікон Національного художнього музею — одна з найвідоміших і найзначніших в Україні. Вона належить до рідкісних і унікальних зібрань, які достойно репрезентують український іконопис.

Саме на це було зорієнтовано пошукову та збиральницьку діяльність засновників музею, які надавали великого значення збереженню художніх старожитностей. На Одинадцятій Археологічній виставці, приуроченій до відкриття музею в 1899 році, уперше було показано ікони XVI століття з Волині, які привернули увагу своєрідністю та художньою значущістю. «Не можна не дійти одного і досить ва­гомого висновку, — писав з цього приводу київський історик мистецтва Є.Кузьмін, — а саме: на стародавнє південноруське мистецтво аж ніяк не можна диви­тись як на уламок мистецтва великоруського, дещо лише видозміненого під впливом Заходу. Воно настільки самобутнє, настільки пройняте вивченням на­вколишньої дійсності... що небезпідставно може вважатися такою ж школою, як російська, фламандська, іспанська та інші».

Усі наступні виставки, організовані на початку XX століття Археологічними з'їздами у Харкові, Чернігові та інших містах, поступово розширювали уявлення про ук­раїнський іконопис як про самостійну художню школу. Увага до іконопису збіглася у часі з загальним пробудженням у колах інтелігенції зацікавленості до національних витоків культури, до вивчення історичного минулого України. Водночас з археологічними відкриттями на території України йшло «відкриття» давніх ікон. Йшов процес нового осмислення художніх цінностей ікони як висо­кого і самостійного жанру середньовічного мистецтва, яке глибоко укоренило­ся в українській культурі.

Невеликий розділ «південноруської» (так традиційно називали в той час українську) ікони вже існував у Церковно-Археологічному музеї при Київській Духовній Академії, яка мала надзвичайно цінне зібрання художніх старожитностей різних епох і народів. Його вивченням і систематизацією займався відомий знавець давнього мистецтва М.Петров. Однак музей залишався суто спеціаль­ним закладом, малодоступним для широкого відвідування.

Відкриття у Києві першого публічного і загальнодоступного «Музею старожитностей і мистецтв» (на його основі створено Національний художній музей України) стало новим етапом у справі збирання пам'яток старовини. Зусиллями та енергією першого директора музею Миколи Біляшівського та його помічника Данила Щербаківського було закладено міцний фундамент колекції давнього мистецтва, яка з часом зростала та поповнювалась. Для виявлення давніх мис­тецьких пам'яток музей систематично організовував поїздки та експедиції в різні регіони України, залучаючи до цього громадськість: учених, меценатів, аматорів, членів київського «Товариства старожитностей і мистецтв». Проте сфера дій музейних експедицій була досить обмеженою через існуючі кордони, що розділяли Західну та Наддніпрянську Україну. До колекції надходили експо­нати переважно з Київщини, Чернігівщини, Волині, Поділля, Слобожанщини. Під час першої світової війни Щербаківському вдалося «прорватися» в Галичи­ну і вивезти звідти мистецькі твори XV—XVIII століть. На жаль, цей «прорив» був поодиноким, і колекція зростала за рахунок надходжень з регіонів Лівобережної та Наддніпрянської України, визначивши тим самим характер та зміст усього музейного зібрання. Штучно створені кордони і розмежування україн­ських земель (з кінця XVIII століття Західна Україна була під Польщею, а зго­дом — Австро-Угорщиною) перешкоджали формуванню колекції українського іконопису в повному обсязі.

І все ж, незважаючи на вкрай тяжкі умови, в яких перебував у ті роки музей, не маючи коштів для придбання художніх цінностей, процес збирання ікон не припи­нився. На матеріалах музейної колекції почали з'являтися перші наукові публікації (В.Антоновича, К.Широцького, М.Макаренка, Г.Павлуцького, Є.Кузьміна, М.Біляшівського, Д.Щербаківського), які висвітлювали проблеми національної художньої спадщини.

У післяреволюційні роки колекція музею збільшувалася в основному за рахунок націоналізованих фондів. За умов громадянської війни та розрухи музею дово­дилося здійснювати «рятувальні» акції із збереження художніх пам'яток, що за­лишалися у церквах та монастирях, які було закрито внаслідок так званої ак­тивної боротьби з релігією 20—30-х років. Хоча вдавалося рятувати не всі при­речені на загибель художні цінності, музей намагався чесно виконувати свою благородну, часом небезпечну місію. Під час окупації Києва гітлерівськими військами в роки другої світової війни потерпіли всі музеї міста, зокрема найбагатша колекція ікон Музею-заповідника Києво-Печерської лаври. Доля виве­зених до Німеччини скарбів і досі не з'ясована. Наш музей також втратив час­тину свого іконописного зібрання.

У післявоєнний час посилилася збиральницька діяльність, відновились експедиції по Україні, внаслідок чого зібрання музею суттєво поповнилося.

на друк