Український іконопис XII — XIX ст.

Київський музей має не найбільше зібрання ікон в Україні. Пріоритет тут належить Національному музею у Львові та Львівській картинній галереї, які збирали свої колекції на західноукраїнських землях, де історичні обставини були сприятливішими. Проте доволі вагоме зібрання київського музею, орієнтоване на мистецтво Лівобережної та Наддніпрянської України, дає певну можливість відтворити процес розвитку української іконописної школи.

Як один із провідних жанрів середньовічного живопису ікона набула в Україні широ­кого розвитку. Подібно до багатьох слов'янських країн, Україна входила до ареалу культур, які виростали зі спільного візантійського кореня. Розвиваю­чись під духовним протекторатом Візантії, вбираючи її естетичні та художні ідеали, українська ікона з часом виробила свій стиль, свої мистецькі особли­вості і сформувала самостійну національну школу, що посіла своє місце серед європейських шкіл епохи середньовіччя.

Витоки української ікони сягають доби Київської Русі, яка успадкувала високі художні досягнення Візантії. У молодій державі, що досягла блискучого розквіту в усіх видах мистецтва, вироблялись єдині для всіх її земель художні зразки і форми. Київ стає видатним центром іконописання, в якому створено більшість з нині відомих ікон домонгольського періоду. На жаль, частина ікон перебуває нині за межами України. За свідченням літописців, ще в давні часи київські ікони як коштовні реліквії або паладіуми вивозились великими князями до їхніх земель та вотчин. Різними шляхами вони опинилися та закріпилися в музеях Москви, Санкт-Петербурга, Новгорода та Володимира. З прийняттям християнства до Києва прибувають перші ікони грецького письма. Літописи неодноразово наводять факти вивезення з Візантії ікон, що почалося за Володимира Великого і продовжувалося його нащадками. Знамениті ікони «Богоматір Замилування» (Володимирська) і «Богоматір Одигітрія» (Пирогоща, не збереглася) було привезено з Константинополя до Києва князем Мсти­славом Ярославичем. Відомо, що в 1155 році князь Андрій Боголюбський пе­реніс «Володимирську Богоматір» до своєї столиці Володимира-на-Клязьмі, згодом її привезли до Москви, де вона зберігається і нині. Згадуються й інші глибоко шановані ікони: «Успіння» з Успенського собору Києво-Печерської лаври, так звані «Ігорівська» та «Холмська», деякі з них було повторено в невели­ких металевих іконках і пізніших копіях.

Місцеві майстри вчилися на високих взірцях візантійського іконопису, переймаючи досвід, нові для них естетичні та художні канони. Деякі з них досягли чималих успіхів. Досі нам відоме лише ім'я лаврського живописця Алімпія. «Печерський Патерик» прославляє його як великого іконописця, що перевершив май­стерністю своїх грецьких вчителів.

Прилучаючись до візантійської культури, Київська держава одночасно засвоювала античну спадщину. Зв'язок з візантійським мистецтвом, з його класичними антикізуючими традиціями простежується у рельєфній іконі «Святий Георгій у житії» XII століття. Її походження пов'язують із Середньовічним Кримом — Георгіївським монастирем міста Балаклави, поблизу древнього Корсуня (Херсонеса), який відіграв історичну роль у культурному посередництві між Кон­стантинополем та Києвом. Іконографію святого Георгія в образі римського воїна у військовому обладунку зі списом та щитом було на той час канонізо­вано візантійським мистецтвом. Таким Георгій увійшов до мистецтва Київської Русі та слов'янських держав і став одним із найпоширеніших і най­улюбленіших святих. Київські князі також сприяли утвердженню культу Ге­оргія, в якому вбачали заступника у військових справах. Цим пояснюється широке проникнення образу святого в усі сфери мистецтва: в XI—XIII століттях його зображували на фресках соборів, на іконах і дрібній пластиці, печатках-молівдулах, предметах княжого побуту. Трактування образу Георгія завжди відповідало усталеному канону.

Рельєф із зображенням святого Георгія з колекції музею втілює класичні візантійські зразки, які наслідували місцеві майстри. У досконалому скульптурному різьбленні, елліністичній за характером постаті Георгія з його прекрасними пропорціями, вишуканими лініями силуету відчувається відгомін античної пла­стики. Живописність різьби підкреслено, насамперед, вдало використаними можливостями самого матеріалу — дерева, а також поліхромією, відкритою під час реставрації рельєфу в 1960-х роках. Поліхромія, що повністю не збереглася, створює певне уявлення про палітру світлих чистих фарб з переважанням у ній золота, надаючи усьому зображенню вишуканості та благородства. Цей рельєф є зразком ранньої житійної ікони. Житійні цикли поширювалися у мистецтві Київської Русі з XI століття (розпис Георгіївського вівтаря Софії Київської). Зразки візантійської дерев'яної рельєфної ікони майже не дійшли до нашого часу. Тому рельєф із зображенням святого Георгія є унікальною пам'яткою епохи середньовіччя.

Невелика ікона «Покрова» кінця XII—початку XIII століття зі східної Галичини при­вертає увагу незвичайною іконографією і є, мабуть, однією з ранніх редакцій цього сюжету. Візантійське походження легенди про чудо у Влахернському храмі Константинополя наводить на думку про виникнення там перших ікон «Покрови», хоча до нашого часу вони не дійшли. Вважається, що у Києві разом з утвердженням культу Покрови йшло формування іконографії сюжету, до якої, можливо, подібна і галицька ікона. За іконографічною схемою вона відрізняється від загальновідомих композицій «Покрови», що згодом були по­ширені на руських землях: Марія сидить на престолі з Христом-немовлям у лоні, ангели тримають над ними покров. Рідкісна іконографія ікони, давність якої підтверджується також її палеографією, свідчить про наближеність до першоджерела. Живописне вирішення ікони, однак, не має тієї пластичної витонченості та рафінованості, що були властиві візантійським пам'яткам. Чітко виражені лінеарність, спрощеність форм, експресивність ликів вирізняють манеру місцевого галицького майстра. Ця ікона — єдина пам'ятка галицького живопису домонгольського періоду. Її можна розглядати як певну ланку про­цесу творення культу «Покрови», що набув широкого розвитку в Україні в по­дальші століття.

на друк