Український іконопис XII — XIX ст.

Прийнявши візантійську релігійну систему, Київська Русь прагнула до незалежності та самостійності своєї культури, утверджувала власні церковні свята (як Покро­ва), проголошувала руських святих. Першим з них стали сини великого князя Володимира — Борис та Гліб, що були підступно вбиті в міжусобній боротьбі за київський престол. Їх шанували не лише як мучеників, а як воїнів, захисників рідної землі. Канонізація Бориса і Гліба відбулася наприкінці XI століття (1072), тоді ж було створено перші зображення князів. Одна з ранніх відомих ікон «Бо­рис і Гліб» XIII століття зі Саво-Вишерського монастиря під Новгородом має київські корені та певну «історичну» основу. Найвірогідніше, вона наближена до давнього прототипу — ікони, що зберігалася у храмі-усипальниці Вишгорода, під Києвом.

У середині XIII століття могутній злет мистецтва Київської Русі раптово уривається: від ударів монголо-татарських полчищ гине могутня Київська держава. Її куль­турні здобутки не зникають, а продовжують жити і стають потужним стимулом для зародження нових слов'янських культур. Прямим спадкоємцем Київської Русі виступало Галицько-Волинське князівство, що зберігало політичну силу та авторитет серед європейських держав.

З другої половини XIV століття настає трагічний для України період, який багато що визначив у її подальшій долі. Землі України стали ареною загарбницьких війн і битв, внаслідок яких вже наприкінці XIV — у XV столітті вони опинилися під владою сусідніх держав: Королівство Польське приєднало Галичину, Велике князівство Литовське — Волинь і Придніпров'я, Угорщина — Закарпаття, Мол­давія — Буковину. Проте саме в той час, у вкрай складних і несприятливих умо­вах майже на всіх українських землях продовжується формування єдиної національної культури, яка спирається на зароджену ще в попередню епоху ду­ховну і культурну спільність.

Тривалі війни, які протягом багатьох століть велися на терені України, звичайно, зава­жали розвиткові та розквіту її культури. Та все ж художній процес ніколи тут не вщухав і не припинявся, лише в різні періоди центри мистецтва переміщували­ся з одного місця в інше. Поряд з Києвом, який ще зберігав значення художньо­го центру, все більшу роль починають відігравати Галичина та Волинь. Не див­но, що більшість пам'яток іконопису походять саме звідти. Літописні джерела згадують чудові ікони, які прикрашали давні храми Волині. На існування там видатного художнього центру вказують волинські ікони XIII—XIV століть, се­ред яких нещодавно розкрита реставраторами «Богоматір Одигітрія» з Дорогобужа стала сенсаційною подією нашого часу.

До волинського кола належить не менш досконала пам'ятка XIV століття «Богоматір Одигітрія», що умовно названа «Волинська», з Покровської церкви міста Луцька. Іконографічний тип Волинської Богоматері — Перивлепти (Пре­красної собою) є варіантом Одигітрії. Наслідуючи візантійський канон, іко­нописець надає Перивлепті дещо ліричного відтінку. В образі схиленої до не­мовляти Марії виявлено більше емоційного пориву і людяності, хоча вона зберігає строгу велич і урочисту піднесеність. Це найтрагічніший образ Бо­гоматері в давньому українському іконописі. У скорботних, пройнятих смут­ком очах Марії з надзвичайною силою художнього лаконізму відтворено ве­лику силу материнської любові і приреченості. Прекрасні витончені риси її обличчя сповнені внутрішньої духовної чистоти. Досконалість форми, май­стерність тонкого живопису, чарівність ясних і чистих кольорів і лінійних ритмів вказують на дотримання волинським майстром класичної традиції давнього мистецтва.

XV століття залишило помітний слід в еволюції українського іконопису, притому кількість збережених пам'яток значно більша. На межі XIV—XV століть в Ук­раїні зароджується і розвивається іконостас, що став неодмінним архітектур­ним компонентом православного храму. Ікони розміщуються в ньому за стро­го визначеним порядком, обумовленим сутністю ідеологічної релігійної сис­теми. Таким чином, зростає попит на ікони, визначається тематичне коло і стилістика, підвищується їх роль і значення. То був час розквіту української іко­ни, її «золотий вік», період її найвищих досягнень. Разом з тим то був важливий етап у формуванні іконописної школи, що відбувався на тлі загального худож­нього процесу слов'янських країн. Зв'язки з Візантією поступово слабшають і обриваються після завоювання її турками. Підтримуються зв'язки з балканськими державами. Чимало грецьких і сербських майстрів переїздили до Росії та України, працювали разом із місцевими іконописцями. Плідними були і кон­такти з Афоном, а також із традиційними іконописними центрами — Москвою та Новгородом.

В українському іконописі особливо помітним стає прагнення вийти на самостійний шлях, знайти власний стиль, не відриваючись від художніх традицій та спира­ючись на могутній пласт народних естетичних уявлень. Саме тому мистецтво цієї доби таке досконале і багатогранне. Домінантою в ньому звучить вірність духовному ідеалові й класична чіткість монументальної форми, разом з тим проявляється тенденція до ліричної, поетичної інтерпретації сюжетів. Пам'ят­ки того часу зберігають високий гармонійний лад давнього іконопису і, водно­час, набувають вишуканості живописного втілення.

Ікона «Чудо святого Георгія про змія», або «Юрій-змієборець» — блискучий взірець ви­тонченого стилю другої половини XV століття. В інтерпретації цього улюбленого в Україні сюжету переважає поетична основа, сяюча палітра чистих і дзвінких кольорів посилює патетику звитяжної символіки. Переможець грізно­го чудовиська, Георгій з невимушеною легкістю пронизує списом змія, вигляда­ючи при цьому галантним лицарем. Лірична просвітленість і споглядальність надає поетичній легенді нового відтінку, знімає драматичне напруження, сприяє гармонійній цілісності ікони. Жанровий мотив — середньовічний за­мок, що охороняється воїнами-лицарями, — є даниною готиці, яка не мала суттєвого впливу на український іконопис. В іконі з особливою силою відчу­вається краса і музичність іконописної мови з її площинною ритмічною побу­довою, плавністю гнучких пружних ліній, мелодійною звучністю колориту.

на друк