Український іконопис XII — XIX ст.

«Спас у силах» — одна з центральних тем іконопису XV—XVI століть. Ікону з зобра­женням цього сюжету розміщували в центрі іконостаса. Вона давала уявлення про Верховне Божество, його силу як Вседержителя, володаря Всесвіту. Дві іко­ни «Спас у силах» другої половини XV століття з музейної експозиції всім своїм монументальним ладом відповідають цим уявленням. Традиційнішою за ком­позиційним вирішенням є ікона з села Мальнів. Акцент тут зроблено на ліне­арній пластиці, на тонких вигнутих лініях. Колорит стриманий і гармонійний, збагачений грою золотих асистів на м'яко спадаючих складках.

Інша за характером виконання ікона «Спас у силах» з села Тур'є. У живописному моде­люванні поряд із даниною класичній традиції тут помітні риси нового. Велич­ний, ідеально красивий образ Христа забарвлено в теплі, м'які тони. В іконі Христос постає Вседержителем, проте не грізним суддею: в його образі відсутні риси суворості та аскетизму. Прагнення до гуманізації, пом'якшення абстрактного релігійного ідеалу набуває все більшого значення в українському іконописі другої половини XV століття. У цьому проявився не тільки пізній відгомін гуманізму Палеологівського Ренесансу, але й вплив народної естети­ки, яка по-своєму трансформує релігійний образ. Зберігаючи класичну ясність і урівноваженість композиції, ікона відзначається більш енергійним і вільним ліпленням форм. Надзвичайно виразний колорит ікони, напружені контрасти насичених кольорів створюють дзвінку і яскраву мелодію.

На межі XV і XVI століть в українському іконописі помітне співіснування різних тен­денцій і напрямів: з одного боку, прагнення до величної, узагальненої класич­ної форми, з іншого, — схильність до вільної індивідуальної стилістики у трак­туванні сюжетів. Часом ікони набувають локального забарвлення, притаман­ного тій чи іншій іконописній школі. До давньої традиції тяжіють аскетично суворі, відчужені лики святих в іконі «Апосто­ли Петро та Павло». Умовне, підкреслено площинне трактування ікони, доведене до граничного узагальнення і художнього лаконізму, є проявом архаїзуючої тенденції в мистецтві кінця XV століття. В іконі «Стрітення» першої половини XVI століття з села Звертів пружна ритміка тонких ліній і благородна стри­маність колориту ще не виходять за межі традиційної іконописної системи, але в живописній пластиці спостерігаються риси, властиві місцевій школі.

Ця тенденція яскравіше проявляється в іконі середини XVI століття «Хрещення» з міста Калуш. В енергійних контурах силуетів, звучній палітрі барв, декоративності колірних зіставлень відчувається динамічна живописна манера галицького майст­ра. Ще кардинальніші зміни у стилістиці українського іконопису відбуваються у другій половині XVI століття. Під впливом європейського Ренесансу в нього проникають ідеї гуманізму, що суттєво вплинуло на весь художній процес. Це — своєрідна віха в українському мистецтві: саме в цю епоху починається руйнуван­ня середньовічного догматичного світогляду, переосмислення і трансформу­вання традиційних іконописних форм.

Особливо напруженим і насиченим подіями періодом був рубіж XVI і XVII століть. Після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній Річ Посполита посили­ла національне та релігійне гноблення на українських землях, що викликало хвилю протесту і вилилося у народний рух, який охопив усі верстви населен­ня. Основною його силою було міщанство, яке об'єднувалось у православні братства, та селянство. Саме вони були виразниками визвольних ідей, відстою­вали свої національні та релігійні права. У культурний процес того періоду влився сильний і життєздатний народний демократичний струмінь, що наша­ровувався на гуманістичні ідеї європейського Ренесансу, активно впливаючи на всі сфери мистецтва. Художні центри іконопису, як і раніше, концентруються в Галичині, провідну роль відігравали Перемишль та Самбір, згодом виділяється і Львів.

Більшість ікон музейного зібрання другої половини XVI століття походить з Галичи­ни, де працювали місцеві майстри. Замовниками і «споживачами» ікон були переважно селяни та міський прошарок ремісників. Їхні смаки і запити відбива­лись на іконах, в яких галицькі майстри, спираючись на глибинний пласт ви­роблених віками декоративних традицій, відтворювали щирість і безпосе­редність народного світосприймання. Все це надавало яскравої художньої са­мобутності й суто фольклорного забарвлення пам'яткам тієї доби. «Страсті Христові» кінця XVI століття з села Білі Ослави яскраво репрезентують зру­шення в еволюції українського іконопису. Страсні цикли, або пасії, разом зі «Страшними судами» входили до кола обов'язкових сюжетів, що зображувалися майже в кожній церкві Прикарпаття та Галичини. Страсні сюжети проникають в Україну з готичної Європи в XV столітті, однак тут створювалися свої іконо­графічні канони. У XVI столітті цей кульмінаційний сюжет християнської сим­воліки часто використовувався у церковних проповідях, полемічних диспутах як символ самопожертви в ім'я ідеї, боротьби за віру.

на друк