Український іконопис XII — XIX ст.

Кількість ікон страсного циклу в той час значно збільшується, змінюється їх інтерпре­тація, набуваючи жанрового характеру. Такою є ікона кінця XVI століття, в якій акцент перенесено з трагічної основи сюжету на жанрово-ілюстративний. На великій дошці безперервним фризом іде послідовна і детальна розповідь про останні дні земного життя і муки Христа. Розповідь трактується в буденних і прозаїчних тонах, що позбавляє ікону піднесеної ідеалізації і драматичної на­пруженості. Дійство подається ніби звичайним і приземленим. Така ж призем­леність, наївна простота, відсутність будь-якої ідеалізації характерні для об­разів Христа і святих, пропущених через народне сприймання. Динамічнішим, менш скутим традиційними іконописними прийомами стає живописне моде­лювання ікони, де пріоритет надається тонкій графічній лінії, що наче «обгор­тає» силуети, передає рух, жести, міміку персонажів, не порушуючи при цьому стильової та композиційної єдності ікони.

Нові ренесансні ідеї часто набували в Україні фольклорної інтерпретації, що вело до пом'якшення суворих регламентацій середньовічних канонів, до олюднення релігійних образів, наближення їх до земного ідеалу. Святий Микола на іконі з села Бусовисько — добрий і щиросердний селянин, мудрий і доступний. Сам типаж, декоративне узагальнення колірних мас, широкі лінії силуету, орнамен­ти вбрання і рельєфного тла є проявом живописного смаку та майстерності іконописця, що спирається на фольклорні традиції художньої культури. Досить гнучка і різноманітна система декоративного узагальнення галицьких майстрів іноді була дещо спрощеною і схематичною, як на іконі «Апостоли Фома і Варфоломій» другої половини XVI століття. Неабияка сила пульсує в їхніх приземкуватих постатях з чітким, ніби вирізаним контуром, застиглим рит­мом руху, сяянням чистих і яскравих колірних поєднань.

Не менш виразною є ікона з деісусного ряду «Апостоли Петро та Іоанн» другої поло­вини XVI століття з тонким лінійним ритмом і гармонією стриманих неяскра­вих тонів. Незважаючи на очевидну різницю в живописній манері, ікони того часу об'єднує єдиний простір стильового підходу до відображення релігійних сюжетів, продиктованого новими запитами та віяннями епохи.

Надзвичайної чарівності сповнені невеликі ікони з Калуша, що входили до празникового ряду невисокої дерев'яної церкви, яких чимало було в гуцульських селах Карпатського регіону. В інтер'єрі таких церков створювалась атмосфера особ­ливої щирості, інтимного осягнення ідеї та змісту художнього твору. Проник­лива ліричність, поетичне світовідчуття поєднані в іконах з динамікою колірного звучання, енергійним ліпленням форми і рисунка.

Не порушуючи традиційної іконографії, усталених композиційних схем і структур, художники ніби відчиняли вікно в живий і реальний світ. Усе частіше в ікону проникають елементи життєвих вражень: чи то місцевого краєвиду (гірський масив Прикарпаття у «Воскресінні» з Галичини), чи то жанрових сцен із спо­стереженнями конкретного середовища. Все це свідчить про прояви зацікав­леності художників навколишньою дійсністю, що неминуче вело до зміни тра­диційної мови іконопису. Тоді цей процес тільки розпочинався, але з часом сприяв рішучим і кардинальним зрушенням у художній структурі іконописно­го образу. І хоч він ще не зміг остаточно змінити канонічну іконописну систе­му, але вже було зроблено перший крок до подолання умовної схоластики се­редньовічного світогляду і оновлення іконописного письма. Змінювалось уяв­лення про високе і буденне, людську значимість і вічність, торувався шлях до зародження світських ідеалів у мистецтві.

XVII століття принесло ще суттєвіші зрушення у розвиток українського іконопису. Че­рез бароко, що панувало в країнах Центральної та Східної Європи, Україна за­лучається до загальноєвропейського художнього процесу. Під впливом цього великого інтернаціонального стилю українське мистецтво не тільки засвоюва­ло досягнення європейського живопису, а й долало схоластику середньовічно­го мислення.

Розвиток української художньої культури з кінця XVII — у XVIII столітті йшов під зна­ком бароко, набуваючи широких масштабів. Цьому сприяли нові суспільно-політичні умови, що склалися на той час в Україні. Вона переживала один із визначних моментів своєї історії, коли після закінчення тривалої національно-визвольної війни здобула автономію і самоуправління. Настає період стабільності і піднесення, розквіту національної культури. Дух бароко з його пишною святковістю та соковитими динамічними формами відповідав оп­тимістичним, життєрадісним настроям козацтва, що здобуло перемогу.

Законодавцем смаків, поширювачем нових художніх ідей виступала Києво-Печер­ська лавра, яка відновила свій статус великого культурного центру. Її вплив по­ширювався далеко за межі України: в країни православного регіону, на Балка­ни. Нові західні віяння переосмислювалися тут у звичному для православної ідеології ключі й сприймалися вже в дещо переробленому вигляді.

Бароко проникає в українську культуру, де сильними ще були середньовічні норми; схрещення різних за характером тенденцій дало виразний художній синтез. Саме цим і визначається стиль і своєрідність української ікони епохи бароко. В Національному художньому музеї зібрано найбільшу колекцію ікон Лівобе­режної України кінця XVII та XVIII століття. Українська ікона епохи бароко — явище самобутнє, унікальне за своїм художнім втіленням. Ікона поступово на­буває світської інтерпретації. Звернення до реальності змінює її художню структуру, перетворює її живописну мову. Урочистість і світлоносна сила коль­орів, їх мажорне звучання, підсилене багатством декоративного орнаменту­вання, застосування позолоченого різьбленого тла — все це поєднується у святково-піднесеному ладі ікон, вбирає нові барокові тенденції.

на друк