Український живопис ХІХ — початку ХХ ст.

В музейних фондах знаходяться два портрети одного з наступних господарів Качанівки Василя Тарновського-молодшого, послідовника меценатських традицій свого дядька. За його часів у маєтку гостювали П.Куліш, М.Костомаров, Д.Яворницький. Бував тут директор музею М. Біляшівський, І. Рєпін збирав в Качанівці матеріали до своїх відомих картин «Запорожці» та «Вечорниці». Про одне із зображень В.Тарновського, написане у традиціях парадного портрета, йшлося вище. Друге полотно – камерне, виконане тим же А. Гороновичем. Твір відповідає всім ознакам портретного живопису середини XIX ст. – достеменністю зовнішнього вигляду, певною романтизацією образу людини, дещо відчуженої, заглибленої у світ своїх почуттів, ретельністю у проробці деталей та матеріальної фактури предметних реалій. Ці ж ознаки притаманні роботам Г. Васька, П. Шлейфера, М.Брянського.

Чимала колекція живописних портретів першої половини ХІХ сторіччя дає змогу побачити той складний шлях, який долали митці, прагнучи до реалістичного, психологічно виповненого трактування образу людини. Якщо у «Портреті М.Ханенка», мальованому художником-священиком Г.Кушлянським, при всій так гостро переданій зовнішній характерності моделі ще розбірно проступають традиційно архаїстичні риси минулого, то Б.Клембовський в творі «Портрет В.Бессера» являє нам героя нової доби – вдумливого, серйозного вченого, котрий своїми науковими працями здобув європейське визнання.

Більшість же експонатів музейної портретної галереї, написаних невідомими майстрами, презентують осіб, що, на жаль, так і залишаться для нас невідомими. Вирізняються серед них численні жіночі портрети, приблизний час створення яких можна встановити, аналізуючи не тільки їхні живописні якості, а й фасони вбрання зображених. В забарвлених світлом поетичних настроїв жіночих образах втілено естетичні канони доби – чутливість сентименталізму, духовну піднесеність романтизму.

Світлом романтизму сповнений і «Портрет дружини» Аполлона Мокрицького. В образі замріяної жінки художник відтворив не лише прекрасні ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів і помислів, єдності людини з природою, а й своє особисте захопливе ставлення до моделі. А.Мокрицький, який входив до кола представників передової української та російської інтелігенції, товаришував з Т.Шевченком і відігравав значну роль у його долі – викупі з кріпацтва.

Близькими до поета були й художники І.Сошенко та М.Сажин, чиї твори представляють романтичну лінію пейзажного живопису, що прокладав шляхи безпосередньому, правдивому відтворенню навколишньої дійсності.

На середину ХІХ сторіччя припадає творчість Тараса Шевченка, котра являє собою цілу епоху в історії українського мистецтва. Поетичне слово та художній доробок Кобзаря стверджували самобутню силу української культури, вони визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість.

Улюблений учень К.Брюллова, Т.Шевченко, відійшовши від академізму з умовністю його світобачення, прокладав нові шляхи в опануванні законами творчості. Віддавши данину романтизму як у поезії, так і в малярстві, він прийшов до реалізму, але вже на більш високому рівні його ідейного то образного ладу, ніж то було у попередників. Художник не просто чесно фіксував явища життя, він пристрасно співпереживав стражданням свого народу, безстрашно виступав проти соціальної несправедливості та гноблення. Живописні й графічні витвори майстра за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою стоять поряд з його полум’яними поезіями.

На сьогодні музейна колекція творів Т.Шевченка невелика 13 – вона не може повною мірою висвітлити різнобічність його таланту і всі етапи еволюції його художньої творчості. Шість ранніх офортів до альбому «Живописна Україна» (1843-44), в яких показано історичне минуле краю, куточки Києва, життя селян, засвідчують не тільки високу майстерність молодого митця, а й новаторський характер його мистецтва. Вони являються своєрідним маніфестом подальшої творчості Т.Шевченка, визначальним критерієм якої були гуманізм і непогамовна любов до своєї землі.

Єдине живописне полотно у колекції – передостанній «Автопортрет» Кобзаря, створений 1860 року. За своїм глибоким психологізмом і високою духовністю, силою світлотіньових вирішень він близький до традицій великого голандця Рембрандта, котрий завжди був для Т.Шевченка неперевершеним взірцем. Твір сприймається як пронизлива сповідь людини про її виповнене страждань життя. «Автопортрет» – звернення до нас, тих хто крізь віки загляне у сповнені болю, скорботні очі художника, який з гідністю пройшов свій тернистий шлях і до останніх днів залишився чесним перед собою, людьми та долею. Цікаво, що й доля самого твору Т.Шевченка була складною. З виставки в Академії мистецтв, де автор уперше його показав широкій публіці, портрет придбала велика княгиня Олена Павлівна. Невдовзі вона подарувала його графу Ф.Толстому, президентові Академії, згодом портрет перейшов до його доньки – К.Юнге. З її смертю відомості про твір зникають. І лише в середині 1930-х років він з’являється в Москві у М.Смирнова-Сокольського, актора, сатирика, бібліофіла та колекціонера. По смерті останнього власника його вдова (у 1965 році) привезла «Автопортрет» Т.Шевченка до Києва – відтоді він посів чільне місце в експозиції музею.

Тарас Шевченко був предтечею тих процесів, які визначили подальший розвиток українського мистецтва другої половини ХІХ сторіччя. Шевченкові мальовані й поетичні образи України пробуджували у сучасників інтерес до його батьківщини, її природи, людей. Вони надихали на творчість багатьох художників, серед них і російських – Л.Жемчужникова, І.Соколова, К.Трутовського, котрі увійшли в історію національної культури як послідовники Кобзаря. «Він був сила, яка сплавляла нас з народом. Він пробуджував нас до нового життя»14 ,– писав Л. Жемчужников. Тема України стала домінуючою в творчості цих майстрів. Оволодіння новими образами супроводжувалося для них переосмисленням естетичних засад. Долаючи традиції академізму, художники виробляли реалістичні принципи композиційної та кольорової побудов картини. У зображених на тлі природи побутових сценках, безперечно, ще є елемент ідеалізації. Однак він співпадав з прагненням авторів висловити в образах селянства поетичне начало, ствердити в буденному світі відчуття краси, до якої завжди був чутливий український народ.

Творчість Льва Жемчужникова репрезентовано широко відомою картиною «Кобзар на шляху». Її сповнені драматизму образи навіяно Шевченковою поемою «Катерина» й піснями народних музикантів, яких добре знав і любив слухати митець. Його портретні замальовки селян, виконані під час подорожей Полтавщиною, акварель "Козак їде на Січ" свідчать про вміння автора з достеменною правдою та художньою образністю показати і сучасне йому життя, і минувшину землі Шевченка.

На відміну від Л.Жемчужникова, котрий навідувався в Україну, Іван Соколов останні роки життя провів у Харкові. Про його картини К.Трутовський сказав: «Яка гарна у нього Малоросія – просто чудо»15. Бачення майстром України відбилося і у романтичній, забарвленій таємничим настроєм народних повір’їв картині «Ворожіння на вінках», і у виповненій м’яким гумором та дотепними характеристиками роботі „З базару». В невеличкому ескізі до твору „Проводи рекрутів», що зберігається в музеї, І.Соколов за силою драматизму зображеної сцени близько підійшов до поезії Т.Шевченка.

на друк