Український живопис ХІХ — початку ХХ ст.

„Всю мою художню діяльність я присвятив Малоросії і люблю цей край» 16,– свідчив К.Трутовський. Почуття це зародилося у нього ще в дитинстві, яке минало в маєтку батька на Харківщині. У зображенні буднів і свят українського села майстер відтворив життєствердну, оптимістичну вдачу народу. Полотна його сповнені соковитого гоголівського гумору та лірико-романтичних настроїв. Вони несуть у собі ґрунтовне знання народних звичаїв, побутових ситуацій і типажів. Ще за життя автора ці картини зажили надзвичайної популярності. Їх можна було побачити на табакерках, тацях, їх вибивали на ситцях, вишивали на рушниках. До таких широко відомих робіт належать «Весільний викуп» і «Через кладку».

Послідовники Т.Шевченка, накопичуючи досвід правдивого відтворення народного життя, готували наступний етап розвитку національного мистецтва, пов’язаний з творчістю передвижників – новою генерацією митців, чия роль у ствердженні реалістичних засад малярства визначальна. Сформувавшись у 1870 році як об’єднання однодумців, Товариство пересувних художніх виставок невдовзі стало представляти цілісну мистецьку течію. Виражаючи прогресивні погляди епохи, передвижники проголосили своєю програмою реалізм, народність, національність. Найвищою категорією краси для них було просте життя – пересічної людини, буденної природи. Виставки, що організовувало Товариство, демонструвалися у віддалених від центру провінційних містечках, залучаючи їхніх мешканців як до культурних надбань, так і до гострих соціальних проблем часу. Передвижники прагнули бути владарями дум людей, пробуджуючи в них громадянську свідомість, виховуючи любов до батьківщини, народу. Зводячи актуальну ідею у художню домінанту твору, вони, по суті, відсували на другий план самі живописні проблеми. Аскетичні сіро-брунатні тони відповідали і змісту, і настрою їхніх робіт.

До Товариства приєдналося багато українських художників, котрі щиро сповідували гуманістичні і демократичні ідеали своїх колег. Проте їхнє мистецтво поступалося гостротою соціального звучання на користь поетичному відтворенню буття людини і природи. В цьому відбився менталітет народу, традиції його світовідчуття.

Передвижництво виникло як антитеза академізму, далекому від реального життя, від проблем розвитку передового мистецтва. У тогочасному Києві до представників академічного напрямку належав О.Рокачевський, на майстерно виконані портрети якого був великий попит. В них суттєво відбилися прикмети стилю, де зовнішня достеменність образного трактування переважає над внутрішнім станом людини. Зразком салонно-академічного живопису є і репродуковане у альбомі полотно „Занедбаний парк», яке належить пензлю Г.Кондратенка, пейзажиста, схильного до підсиленої романтизації образів природи.

На прикладі творчості видатного художника Володимира Орловського, що відіграла важливу роль у становленні реалістичних підвалин пейзажного малярства, можна наочно побачити як у мистецтво академізму владно вторгалося нове, передове, перемагаючи усталено традиційне. І якщо полотна митця за своєю композиційною вибудуваністю ще тяжіють до певної умовності, то за своєю ідейною сутністю вони близькі до передвижників, настільки глибоко звучить в них тема батьківщини та народу. В.Орловський одним із перших українських пейзажистів ступив на шлях свідомого оволодіння засадами пленерного живопису, використовуючи досвід французьких художників-барбізонців, котрі ще в 1830-60-і рр. звернулися до безпосереднього спостереження природи та реалістичного відтворення її світло-повітряних ефектів. Хоча В.Орловський і не зміг повністю одійти від жорсткості у передачі форм світу, проте в своїх невеличких, схожих на етюди, роботах майстер, без „усіляких умовностей та теорій» (за його ж словами) передав і яскравість сонячного світла, і соковитість своєрідних кольорових співвідношень, які розкривають національну виразність створених ним образів природи.

Особливої змістовності поняття національної самобутності набуває в творчості корифея передвижництва Миколи Пимоненка. Колоритні герої його картин – мешканці невеличкого села Малютинка, що під Києвом (там художник улаштував собі літню майстерню). Вони виступають певними носіями генетичної пам’яті народу, в якій спресувалися минуле і сучасність, особливості національного характеру і звичаї життєвого укладу. «Правдиві і милі, як сама Україна» (за висловом І.Рєпіна) побутові полотна М.Пимоненка набувають ліричного забарвлення, уміщуючи в собі поетику народного світобачення. Притаманне багатьом з них відчуття святковості стає своєрідною формою виявлення заповітних мрій людини про прекрасне, радісне життя.

В ранній картині «Жниця» образ стрункої кароокої селянки на тлі золотавого пшеничного поля та високого блакитного неба сприймається своєрідним символом краси й щедрості української землі. Полотна пізнішого періоду («Ідилія») позначено досягненнями автора в галузі розробки пленерних завдань, що призводить до динамізації природного середовища. В них яскраве літнє сонце пронизує зелень листя, бузково-рожеві прозорі тіні лягають на землю, оповиту світлом, повітрям.

Для жанриста М.Пимоненка пейзаж виступав важливою домінантою його сюжетних композицій. Він не тільки окреслював життєвий простір людини, а й являвся засобом збагачення ліричної виразності образів, допомагав художникові активізувати суто малярське начало його картин, в яких відбилися прикмети тих характерних пластичних і кольорових змін, притаманних живопису межі століть.

Пейзажний жанр в мистецтві передвижників став таким же пріоритетним, як і побутовий. В картинах природи художники втілювали не просто певний пейзажний мотив – вони створювали образ батьківщини, в усій національній самобутності її характерних рис. Яскравим підтвердженням цьому є творчість відомого київського майстра Сергія Світославського. Продовжуючи демократичні традиції свого вчителя О. Саврасова, художник оспівував красу буденно-прозаїчних мотивів природи, що набували в його творах внутрішньої значимості та поетичної образності. Жанрові сценки, а також зображення тварин – постійний і органічний компонент пейзажів майстра, де кожна деталь, кожна реалія оповідає про життя і долю людини. Чимала музейна колекція повною мірою висвітлює еволюцію творчості митця – від епічно-суворого, з ретельно проробленими формами полотна «Дніпровські пороги», до останніх – з рисами узагальненості й декоративності – робіт, мальованих у Середній Азії, так і не завершених художником через хворобу очей. Порівнюючи їх, бачиш, як час змінював характер живописно-пластичної мови С.Світославського, визначав його пленерні пошуки, залишаючи непорушною саму сутність світобачення майстра – реальний погляд на реально буденний світ. І світ цей – тихі вулички київського передмістя Куренівки, де мешкав художник, такі характерні за мотивами сільські краєвиди України, розкриває перед нами своє поетичне, забарвлене народним чуттям начало.

Мудра життєва змістовність відрізняє камерні твори іншого передвижника – харків’янина Петра Левченка, неперевершеного майстра «пейзажу настрою». Невеличкі, а іноді зовсім маленькі, написані на поштових листівках, його роботи вражають вивершеністю виконання. Тремтливість мазка, м’якість та багатство тональних переходів, часом особлива етюдна недомовленість відтворюють ліричний світ життя природи, що органічно співвідноситься з глибиною людських почуттів. Справжньою перлиною українського пейзажного живопису стала його картина «Село взимку. Глухомань», де образ збідженої селянської вулички із врослими в землю хатками ніби візуально матеріалізується у жагучий біль людської душі з її безнадійною тугою за щастям.

Блискуче вирішує П.Левченко складні живописні завдання і в своїх картинах-інтер’єрах. Забарвлені елегійними настроями, виповнені задушевності, вони, як і пейзажі майстра, розкривають споконвічну гармонію буття людини, але вже в просторі звичних, буденних речей. Це той інтимний світ, героїнею якого завжди виступала дружина художника – співачка М.Ситова. Саме вона, дбайливо зберігаючи мистецьку спадщину чоловіка, передала у 1924 році до колекції нашого музею один його твір, котрий і започаткував музейну «Левченкіану». На сьогодні вона є настільки представницькою, що дає змогу простежити характер змін художньої мови майстра. Полягають вони у творчому опануванні живописними новаціями імпресіонізму, що владно входили в українське малярство останньої чверті ХІХ сторіччя.

Імпресіонізм виник у Франції майже тоді, коли й передвижництво. Він також був своєрідною противагою рутинному академізму. Його представники по- своєму сприяли визнанню людської гідності знедолених класів, вибираючи буденні мотиви, тяжіючи до зображення не „троянд та палаців, а капусти та халуп»17. Проте визначальним художнім фактором в імпресіонізмі виступають суто живописні проблеми – прагнення показати мінливий світ у рефлексах світла, в усій складності його кольорових співвідношень. В основі картин передвижників лежить не миттєве враження від життя, а детальна оповідь про неї – почуття тут гранично визначені, форми реально відтворені. Пленерні ж досягнення імпресіонізму не залишили українських митців байдужими. Безсумнівно, що і сама природа України – соковита, барвиста, сонячна – спонукала до розробки світло-кольорових проблем. Поєднання національної образності та живописних надбань імпресіонізму характерне для творчості багатьох майстрів. Серед них П.Левченко і його колеги – представники харківської художньої школи – М.Беркос, М.Ткаченко, життя котрого є прикладом прямих взаємозв’язків двох культур – української і французької.

на друк