Український живопис ХІХ — початку ХХ ст.

Під впливом французького мистецтва (майстрів-барбізонців) опановував систему передачі світло-повітряного середовища Іван Похитонов. Художник- самоук, нащадок козацького роду, вимушений за станом здоров’я жити за кордоном (у Франції та Бельгії) він, як і М.Ткаченко, ніколи не поривав зв’язків з батьківщиною – з успіхом експонував свої твори не тільки у паризьких Салонах, а й на виставках Товариства передвижників. Світогляд його формувався багато в чому під впливом відомих російських письменників І.Тургенєва, Л.Толстого, з якими він був особисто знайомий. Невеликі за розміром пейзажі І.Похитонова з їхньою спеціальною обробкою поверхні 18 нагадують дорогоцінні емалі. Вишукане, тонке, майже мініатюрне письмо виявляє найменші деталі й найтонші колористичні співвідношення навколишнього світу. В них майстерно, з глибоким відчуттям поетичних настроїв та національних особливостей відтворено природні мотиви Західної Європи і України.

Любов до малих форм та захоплення мистецтвом барбізонців І.Похитонов передав своєму другові – визначному українському пейзажистові Сергію Васильківському, котрий став гідним послідовником їхніх традицій19.

„Весна на Україні» – зразок ранніх пейзажів художника, де композиційний лад строго продуманий, мотив – узагальнений. Це надає образам природи відчуття значимості, сталої рівноваги, непідвладної швидкоплинності часу. Динаміку життя довкілля митець відчував перш за все у просторі неба, що виступає найважливішим елементом його поем про природу. Недаремно сучасники називали С.Васильківського „небесним» живописцем. Небо завжди в нього різне, навіть у тих декількох творах, репрезентованих у альбомі, – то спокійно-блакитне, високе, насичене літнім теплом, чи застигле, холодно-зимове, то тривожне, вкрите важкими свинцевими хмарами, чи пурпурове, опалене загравою сонця, що сідає за обрій.

В своїх численних невеличких пейзажах етюдного характеру і в завершених композиційних полотнах майстер відтворив мальовничий образ України, в якому органічно переплелося ліричне й епічне, життєво-буденне та історично значиме. Часто художник вводить у краєвиди жанрові мотиви з селянського побуту чи сцени з героїчної давнини часів запорізької вольниці, як то бачимо на картині „Козаки в степу». Захоплення С.Васильківського історичною темою втілилося у багатьох живописних творах, що позначені рисами життєвої достеменності та оповиті духом піднесеного романтизму, а також у виданні такого визначного альбому „З української старовини»20. Малюнки до нього він виконував разом зі своїм другом Миколою Самокишем – видатним баталістом, котрий з глибоким знанням матеріалу відтворював і давно вже минулі, й сучасні йому воєнні події (як художник він перебував у діючій армії на японсько-російському фронті). Його картини переконливо розкривають героїку народу – того пересічного воїнства, яке здобувало перемоги, й драматизм, завжди пов’язаний з лихом війни. У передачі напруги і динаміки бою М.Самокишу допомагало гостре відчуття експресії руху великих мас людей і, особливо, коней, які були повноправними „героями» його полотен. Художник з блиском зображував їх не тільки в батальних, а й у жанрових композиціях, прикладом чого є твір „Молодята».

Минуле України привертало до себе Опанаса Сластіона (Сластьона) – товариша С.Васильківського та М.Самокиша іще з часів їхнього навчання в петербурзькій Академії мистецтв. Творчий доробок майстра, котрий був чудовим знавцем української старовини і фольклору, – різноманітний: живопис і графіка, пейзаж та історичний і побутовий жанри. Усьому цьому притаманне надзвичайне національне чуття, що й визначало самобутність мистецтва художника.

До митців, близьких С.Васильківському, належить Микола Сергєєв, творчість якого була спрямована на ствердження реалістичних засад та національної духовності в українському пейзажному малярстві кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Послідовним провідником прогресивних ідей передвижництва в Україні виступало Товариство південно-російських художників. Фундаторами його 1890 року стали одеські майстри, серед них М.Кузнєцов та К.Костанді. Одеса, зі своїм власним художнім училищем (відкрите у 1865 році), перетворилася останньої третини XIX ст. на значний мистецький осередок, який багато в чому визначав живописні новації часу. Шлях осягнення в українському малярстві проблем світла і кольору (хоча й набагато пізніше, ніж у Європі) розпочинався саме з Одеси. Цьому сприяла не тільки її південна природа, сповнена морського повітря, сонця, а й статус міста-порту, що відкривало широкі можливості для зв’язків зі світом. Одеські живописці завжди вирізнялися серед передвижників. І.Рєпін називав їх талановитими митцями „з тонким відчуттям форми колористами» 21. Збірка представників одеської художньої школи в музеї, на жаль, не вельми значна, проте дозволяє простежити своєрідність мистецьких спрямувань та особливості індивідуальної манери багатьох майстрів різних поколінь.

Плеяду корифеїв передвижництва гідно репрезентує Микола Кузнецов. Його полотно „На заробітки» відноситься до надбань національного живопису. В ньому художник вдало поєднав два начала – жанрове, що оповідає про долю мешканців пореформеного села, і пейзажне, де майстерно розкрито характер південного степового ландшафту з його безкраїми обріями. Тепло природи, сонячне м’яке світло привносять у драматичну за своєю сутністю сцену ноту ліричної образності. Домагаючись у своїх картинах емоційно сюжетної насиченості пейзажу, майстер прагне використати можливості пленерного живопису, інтерпретуючи його по-своєму. По-суті, пленеризм М.Кузнєцова був ще доімпесіоністичний – в ньому є певна жорсткість у проробці форм і немає тих світлотіньових ефектів, які дають відчуття мерехтливості повітряного простору.

Рішучий крок в опануванні світло-повітряним середовищем зробив Киріяк Костанді. Полишивши монохромну кольорову гаму передвижників, притаманну його раннім творам ("В люди"), він вдався до сміливої живописної мови, визначальним фактором якої стало сонячне світло з багатством його кольорових рефлексів: "Сонячний день", "Гуси". Мистецтво художника, сина бідного рибалки з-під Одеси, синтезувало у собі демократичні традиції передвижників і малярські новації імпресіоністів. На прикладі його творчості стає особливо помітним, що імпресіонізм в Україні не виступав у своєму „чистому» вигляді. Він проявлявся радше у створенні ефекту випадковості композиції, висвітленні палітри, пленерному розумінні кольору, свободі мазка. Виховані на високих духовних ідеалах вітчизняної культури, одержимі пошуками істини і добра, українські майстри підпорядковували живописний лад темі твору. Ось чому вирішення природного мотиву, в якому найяскравіше виявилося імпресіоністичне начало, завжди змістовно визначене – воно підсилює характерність образів і виразність зображених ситуацій. Твори К.Костанді, як і більшості інших українських майстрів, прихильників імпресіонізму, відрізняються від картин їхніх французьких колег ідейно-етичною домінантою, поглибленим поглядом на світ, в часових параметрах якого відбилася не швидкоплинність миті, а сталість законів буття.

До одеських митців старшого покоління належать пейзажист Геннадій Ладиженський, котрий майстерно зображував південну природу – степові простори, морські краєвиди, та Микола Бодаревський, репрезентований у музейній колекції ескізом до відомого свого твору з народного життя «Весілля на Україні», позначеного надзвичайною характерністю та влучністю образів.

Молодшу генерацію одеських художників представляє Петро Нілус, котрий розпочав свій творчий шлях вірним прихильником передвижницьких ідеалів. Проте сюжети картин художника відбивають ознаки вже нового часу, де переважає увага до теми міста та його мешканців. Своїми роботами П.Нілус стверджував: будь-яка, навіть найневибагливіша подія чи ситуація у житті «маленької» людини, може нести в собі інформацію набагато повнішу, ніж соціально значимий сюжет. Впевнений, що буття його героїв «віддзеркалюється у дріб’язках», Нілус з особливою ретельністю зображував предметні реалії інтер’єрів, які так виразно розкривають характер їхніх власників. Ці невеличкі жанрові сцени за своїм тонким психологізмом, літературною новелістичністю близькі до оповідань А.Чехова, з котрим художник був знайомий: в колекції зберігається незавершений П.Нілусом портрет письменника. Репрезентовано у ній і роботи майстра початку ХХ століття, де замість ремісників, дрібних чиновників, чи просто одеських босяків з’являються дами у модних туалетах стилю модерн та в пишних кринолінах, які самотньо блукають темними алеями пустельних парків. За своїм образним трактуванням, сумною елегійністю настроїв вони споріднюються з творами символізму, що набував широкого розповсюдження у літературно-художніх колах межі століть. Їхній ефемерно-поетичний світ затьмарює прозу та протиріччя сучасного художнику життя.

Жанрові твори одеських митців С.Кишинівського, Г.Головкова, Є. Буковецького продовжують традиції передвижницької побутової картини з її соціальною змістовністю, психологічною розробкою образів, а також стриманим колоритом. Втім, інші роботи цих же художників засвідчують неабияку живописну майстерність авторів. У „Портреті співачки Ресгаль» Євгена Буковецького вміле співставлення м’якої пластики жіночого обличчя з динамічними формами узагальнено намальованого тла відповідає декоративним тенденціям мистецтва початку ХХ століття. В такому ж пластично-живописному ключі вирішено „Портрет дружини» художника Олександра Стіліануді. Декоративне буяння яскраво-насичених фарб природного мотиву, що створюють справжню „симфонію у зелених тонах», виступає органічним тлом для образу героїні, розкриваючи її фізичну та духовну красу.

на друк