Український живопис ХІХ — початку ХХ ст.

Чуття історичної правди в програмній роботі випускника петербурзької Академії Георгія Крушевського вдало поєднане з напруженим настроєм людей та романтикою подвигів Запорозької вольниці. Ця тема в українському історичному малярстві стала пріоритетною, уміщуючи в собі не лише героїку минувшини, а й сучасні художникам поняття патріотизму, національної самосвідомості.

Колекція відділу досить повно представляє картину тих мистецьких процесів, що були притаманні межі ХІХ–початку ХХ століття, знайомить з творчістю майстрів, одні з яких сповідували вже усталені реалістичні традиції, другі – визначали художні новації часу. Їхні пошуки йшли у руслі загальноєвропейських мистецьких процесів. І якщо імпресіонізм надав можливість відтворити світлоповітряний простір, наситивши його багатобарв’ям природних фарб, то модерн став наступним кроком на шляху осягнення закономірностей декоративної сутності світу. Для більшості українських художників, котрі не обминули модерн, цей стиль не став засобом світобачення з його тяжінням до символізму та містицизму, радше він був засобом світовідтворення, в якому вони віднаходили свою міру умовності та реальності, – кольорова пляма тут визначала форму, лінія – її контури, простір підпорядковувався площині полотна. При цьому творчість окремих митців часто демонструвала злиття кількох стильових тенденцій, що було взагалі характерним для тієї переломної доби. Модерн нашаровувався на імпресіонізм, асимілював з традиціями реалістичної художньої школи, народної творчості. І все це забарвлювалося яскравими індивідуальностями майстрів, котрі творили своє самобутнє мистецтво.

Одним з видатних художників, творчість якого зачинала культуру ХХ століття в Україні, був Олександр Мурашко. Його мистецтво народжувалося на зламі епох, коли розпадалися колишні естетичні ідеали, переосмислювалися погляди на світ та закони творчості. Чутливий до змін часу, О.Мурашко критичному аналізу протиставив поетичний синтез, ілюзорності – образне узагальнення. Спираючись на засади вітчизняної реалістичної школи, творчо переробляючи сучасні йому мистецькі течії, зокрема світлопросторовість імпресіонізму, декоративність модерну, він виробив власну живописну систему, де філософськи осмислена модель світу постає у повнозвуччі яскравих барв. Загострене сприйняття майстром краси і багатоликості природи співвідноситься з глибиною людських характерів і доль.

Чимале музейне зібрання полотен О.Мурашка дає можливість простежити тенденції творчих пошуків митця, починаючи з його академічних робіт. Вони репрезентовані портретами й дипломним епічним полотном "Похорон кошового", написаним під впливом його вчителя І.Рєпіна. Данину імпресіонізму О.Мурашко віддав вже у паризьких роботах періоду пенсіонерства за кордоном. Це виявилося у розширенні кольорового діапазону, прагненні художника до більш тонкого нюансування тональних переходів, до передачі складних ефектів штучного освітлення. Мерехтіння ліхтарів на нічних вулицях міста «розмиває» різкі контури облич, одягу його героїнь – дам напівсвіту, котрі немов зійшли зі сторінок романів Золя та оповідань Мопассана - «Парижанки біля кав’ярні». «Портрет дівчинки у червоному капелюсі», написаний теж у Парижі, позначено сміливими контрастами червоного й чорного. Він розкриває тендітну чарівність юної героїні, складні нюанси настрою її загадкової душі, які так тонко відчув та відтворив молодий художник. В цьому відбилася вихована традиціями вітчизняного мистецтва увага до внутрішнього світу людини.

Провідним жанром творчості О.Мурашка був портрет, в якому яскраво розкрилося вміння майстра передати неповторну особистість моделі, послуговуючись можливостями пози, жестів, предметних атрибутів, а також пластикою самої живописної форми. Так, відблиск золотих перснів на руці В.Дитятиної притягує погляд до обличчя жінки, до її таких жвавих, таких проникливих очей. Плавні вохристі лінії великої модної шляпи органічно «перетікають» в обриси спинки та підлокітників простого плетеного крісла, створюючи своєрідне обрамлення всієї постаті, акцентуючи на ній увагу глядача. Важливим компонентом багатьох портретних творів О.Мурашка виступає пейзаж. Він не тільки доповнює й посилює образну виразність моделей – він розкриває декоративну цілісність світу, де людина і природа, осмислені в єдиних пластичних категоріях, набувають глибинного взаємозв’язку.

Чуття непорушності життєвих устоїв втілене художником у багатьох його творах на селянську тему, що з початком ХХ століття набула нової актуальності. Культивована передвижниками оповідальна картина відійшла у минуле і тепер художники у «безсюжетних» полотнах тяжіли до синтезованого образу, в якому виявилися кращі якості народу – його спокійна вдача, філософічність мислення. В етапному творі «Селянська родина» автор представляє героїв не в певній дії, а у тихій довгій паузі, що розкриває складний світ людських взаємовідносин, почуттів та думок. Старість і молодість, минуле і майбутнє поєдналися в образах цієї родини, яку художник портретував з конкретних селян – мешканців с. Лучки на Полтавщині. В них переплелося глибоко індивідуальне та визначально типове. Вони виступають носіями життєвої мудрості багатьох поколінь. Живописне вирішення твору органічне до його духовної основи. Великі площини червоного, жовто-зеленого, білого та синього кольорів, ніби насичені силою землі, ліплять форму, надаючи образам епічної значимості.

Там же, в Лучках, було написане й полотно «Праля», де майстер підійшов до вершин декоративного бачення світу. Про нелегку долю героїні, про яскраву барвистість літнього дня «розповідають» колір та світло, доведені до найвищих регістрів звучання. Гарячі сонячні промені з їхніми рухомими рефлексами, синтезуючись з енергетикою жагучих помаранчево-жовтих кольорів, створюють образ, що стає метафорою краси і сили життя.

Велика роль О.Мурашка в історії українського мистецтва незаперечна. Визнаний за життя не лише на батьківщині, він став одним із перших, хто своїм мистецтвом, закордонними виставками не тільки прилучав національне малярство до європейського простору, а й вводив його до контексту світових художніх процесів.

Серед митців, котрі прокладали дорогу українському живопису у широкий світ, був Абрам Маневич, життєвий шлях якого проліг від берегів Дніпра до берегів Гудзону. Європейське визнання прийшло до нього 1913 року після тріумфальної виставки у паризькій галереї Дюран Рюеля. Самобутнє мистецтво А.Маневича увібрало у себе пленерність імпресіонізму, кольорову площинність модерну, пластику його лінійних ритмів, що органічно відповідало особистісному духовному світу майстра, його розумінню природи. Традиції вітчизняного реалістичного мистецтва та життєвий досвід, здобутий на бідних вуличках Мстиславля, сформували вміння художника бачити у маленькому велике, в буденному – поетичне. А.Маневич – співець провінції: повітових містечок, затишних околиць Києва. Мудрий філософ, він вмів відчути за непорушними стінами людських осель тихий сум, за буянням золотих фарб осені – одвічне згасання природи. Домінантою багатьох його композицій виступають дерева. В експресивному переплетінні їхніх стовбурів та віт, що створюють майже фантасмагоричний арабесковий візерунок, втілено ідею постійного руху життєвих сил природи. Пейзажі А.Маневича сприймаються як своєрідні симфонії, настільки безумовна музична гармонія їхніх форм та кольорових співвідношень. Д.Бурлюк називав свого друга «диригентом оркестру, у якому фарби грають в унісон, без єдиної фальшивої ноти звучання»27.

Більшу частку зібрання майстра складають твори, подаровані музею 1972 року його донькою Л.Маневич-Честер. Виконуючи останню волю батька, вона привезла на його батьківщину, про яку він ніколи не забував, до музею, де відбулася його перша персональна виставка, 48 пейзажів, різних за часом виконання. Сьогодні ця найбільша в Україні колекція висвітлює всі етапи творчості А.Маневича – тут і чудові київські краєвиди, й насичені червоними барвами фабричні квартали Москви, й образи прозаїчної Америки та фермерської Канади.

Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів Миколи Бурачек – відомий український пейзажист, котрий пройшов добру школу у Кракові й Парижі. Поетична безпосередність сприйняття природи, етюдність його творів гармонійно сполучаються з пластичною цілісністю образів, відчуття якої створюється завдяки мазку. Пастозний, вібруючий, енергійний, він надає поверхні полотна фактурності, сплавляє природні форми в єдину матерію, з якої народжуються сонце, повітря, реалії буття. Еволюція творчості М.Бурачека – то шлях від пейзажів, що фіксують мінливість світу («Золота осінь», «Ганок взимку»), до композицій, де образ землі є синтезом тривалих спостережень і глибоких узагальнень.

До синтезованих у своїй основі образів тяжів Федір Кричевський. Вони народжувалися як плід роздумів художника про долю народу, як наслідок його серйозного вивчення народного мистецтва, котре несло у собі чуття кольору та лінійних ритмів, орнаментальність, площинність форм, тобто усе те, що відповідало принципам нового декоративного напрямку початку ХХ сторіччя. Дипломна картина «Наречена» стала справжньою програмою подальшої творчості митця, позначеної рисами національної самобутності, реалізмом, монументальністю й декоративною силою живопису.

на друк