Українский живопис ХХ ст.

Друг Д.Бурлюка Віктор Пальмов – експресивна мистецька натура. Професор і декан живописного факультету Київського художнього інституту (1925-1929), куди він був запрошений Ф.Кричевським. Сповідував принципи футуризму в поєднанні з власними напрацюваннями українського періоду своєї творчості, які висловив у теоретичному трактаті “Проблеми кольору в станковій картині”. Пальмівський спектралізм характерний імпульсивністю почуттів, динамікою змісту і форми картин, напругою кольорової насиченості та протиставлень. Його “кольоропис” залишив по собі пам'ять в українському живописі ХХ століття.

Олександр Богомазов – професор Київського художнього інституту – був не лише засновником українського кубофутуризму, а й талановитим теоретиком. Експонування його програмних творів на престижній виставці “Кільце” у Києві (1914) співпало з написанням теоретичної праці “Живопис та його елементи”, де він пояснює цінність нового мистецтва самостійністю елементів живопису як визначальної прикмети втілення почуттів, задумів художника. В трактаті він узагальнив інтелектуальний та творчий досвід трансформації зримого образу в художній простір площини полотна. Твори О.Богомазова експонувались не лише на новаторських культуротворчих виставках Києва перших десятиріч ХХ століття, а й згодом у музеях та приватних колекціях Америки, Великобританії, Італії, Хорватії, Швейцарії, Японії.

Анатоль Петрицький ішов однією ходою з епохою перших десятиріч ХХ століття. Він був в авангарді українського культурного Відродження, коли щасливо і, на жаль, ненадовго підтвердилось право художника конструювати на площині власний мистецький світ, що ніс глядачеві ясно виражену авторську філософію, відчуття причетності до великого загального дійства творчості. Новатор-конструктивіст української сценографії, станкової картини, книги й плакату, він був необмеженим у виборі формальних варіантів, адекватних його ідеям. А.Петрицький знайшов індивідуальну стилістичну визначеність, сказав нове слово у світовій культурі ХХ сторіччя. Естетична система новітнього французького мистецтва, яку він відкриває для себе на початку століття на одній з київських лекцій, надала пошукам художника широти кольорового бачення, посилила міру живописного узагальнення. Чутливий до експерименту, А.Петрицький, динамізуючи композицію, перебільшуючи пропорції, завжди пам'ятав про норму і закон. Завдяки цьому його художні прийоми досягають потрібного формального чи емоційного ефектів (“Композиція”,1923; “Жіночий портрет. Ольга”, 1922).

У завзятому ствердженні життєвих і естетичних цінностей А.Петрицький мав однодумців – Л.Курбаса, О.Довженка, О.Вишню, М.Бажана, П.Тичину, Ю.Смолича, Ю.Яновського, Г.Юру.

В атмосфері авангардних пошуків двадцятидев'ятирічний художник звертається до ідеї єдності мистецтва і життя в його живописній інтерпретації. Нове в психології автора, особисто відчута ним на порозі творчої зрілості соціальна концепція мистецтва, пластично акумулювалися в картині “Інваліди”, (1924), що стала твором усього життя А.Петрицького й принесла йому світову славу на виставках у Венеції, Берліні, Берні, Женеві, Цюриху. На виставці в Нью-Йорку в престижному Карнегі-Холл картина експонувалась поряд із живописом світових новаторів А.Матісса та А.Дерена. Авторові було запропоновано значну закупівельну суму за продаж картини. Та А.Петрицький вважав, що вона належить Україні і повернув її на батьківщину, де незабаром на картину було накладено арешт, як на “формалістичний твір”. Лише через десятиріччя вона була поновлена в музейній колекції.

на друк