Перегляд виставки

...Його образи виникають ніби миттєво і без зусиль. Це, звісно, міф, але втілений у цілком видиму форму. З усіх картин Голосія ніби зішкрябало важку працю. Ці полотна не те, щоб недороблені, тобто розпочаті й незакінчені; але вони, скажімо так, і зовсім не були в роботі, а явились відразу, в якості цілого. В “справжній” картині (будемо називати точку відліку саме так) художник малює щось поверх білого, якому постійно поступається “ніщо”. У Голосія все проявляється одночасно, паралельно, при чому “ніщо” не поступається, а проступає білим крізь пори крупно зернистого зображення: і все насичено цією фіктивністю й ніщойністю. Фігура й фон, обличчя й тіло, перший план і дальній в його картинах абсолютно рівнозначні. Одиниця інформації – вся нерозчленована площина зображення. Однорідністю своєї візуальної ієрархії, так би мовити, всім тілом своїм ці твори вказують на репродукцію, миттєвий механічний відбиток, а не на поступове нарощування, властиві “справжній” картині...

Він пропонує нам свої картини як певні безцільні видовища. Поряд із ним навіть проста фотокартка виглядає вибухом цілеспрямованості... Голосій займається не фіксацією, а трансляцією. Картини його ніби змінюються з легким звуком, як слайди на екрані або телепрограми, якщо палець не відпускати з пульту управління... Він невтомно віддає нам те, що сам десь узяв. Його мистецтво – вид безкорисливої клептоманії. Це ланцюжок споживання, а не виробництва, і Голосій – не творець перед застиглим у захопленому безсиллі глядачем, як це завжди було у класичному мистецтві, а споживач поряд із таким же споживачем – такою є чесна й точна позиція художника кінця ХХ століття. Ми з ним, можна би сказати, куримо по колу одну сигарету або ковтаємо ті самі таблетки. Ми галюціонуємо паралельно...

Катерина ДЬОГОТЬ, Identity&Diversity, 1999.

Повернутись до списку.

на друк